Традиційне російське свідомість сприймає монархію (= автократію) як єдину форму державного устрою, здатну «утримати Росію». Цьому архетипу російської національної самосвідомості присвячена не одна сотня академічних праць і цілі гори публіцистики, починаючи зі слов’янофілів XIX в. і закінчуючи Олександром Прохановим.
Втілюється ця «спрага царя» в різних зовнішніх формах – козацької атрибутики, чорно-біло-жовтому прапорі, гаслах «Росії потрібен цар» на «Російських маршах». Підіграє їй і офіційна пропаганда, особливо монументальна – створюючи пам’ятники Івану Грозному і Володимиру Великому.
Для багатьох людей старшого покоління образ «жорстокого, але справедливого» царя персоніфікований Сталіним – і число його бронзових бюстик теж зростає по всій Русі великій. Монархічними по суті ідеями надихалися багато добровольців, які пішли воювати за Русскій мір в Донбас …
Але весь цей «новий росіянин монархізм» розбивається об один парадокс. В країні de facto заборонено політичне інакомислення. Монархісти, які хочуть «бути в тренді», а не сидіти за 282-ю статтею «за екстремізм», звертають свою «спрагу царя» на особистість Володимира Путіна. Беззастережно лояльні йому і визнані Кремлем «глави Дому Романових» Марія Володимирівна і її син Георгій Михайлович. «Справжні» монархісти при цьому витіснені в підпіллі. Покруче будь монархії
Епоха авторитаризму в історії Росії – це епоха застою в розвитку політичної моделі держави. Різні демократичні інститути, створені в 90-е для того, щоб врівноважувати одноосібну владу, поступово втратили свій вплив і виконують декоративну функцію. Також і обсяг цивільних прав і свобод останні 15 років поступово скорочувався, а репресивні механізми посилювалися, довівши справу до того, що люди стали боятися не тільки вийти на вулицю з протестом, а й поставити зайвий лайк в соцмережах (адже і за це вже садять).
Однією з жертв «згортання демократії» стало і монархічний рух, яке пишним цвітом цвіло в 90-е. Динамічність політичної моделі Росії того часу не виключала і відродження в тому чи іншому вигляді монархії, про що в оточенні Бориса Єльцина всерйоз говорили напередодні 1996 року. Саме до того періоду відносяться перші загравання вищої російської влади з самопроголошеною главою Будинку Романових Марією Володимирівною і запрошення її сина Георгія Михайловича (по батькові – Гогенцоллерна) на навчання військовій справі в Росію.
Сьогодні в Росії не залишилося жодної помітної монархічної партії (в ході медведевської лібералізації закону про партії одна (МПРФ) все-таки була заснована в селі Косуліно Білоярського району Свердловської області, але відомо про неї мало). Більш того – спроби монархічної пропаганди викликають бурхливий інтерес Центру «Е», ФСБ, СКР та інших подібних структур як «посягання на основи конституційного ладу». Рідкими колонами виходять сучасні російські монархісти на «Російські марші» десь на околицях великих міст 4 листопада, але і там не ризикують проголошувати гасла, які не відповідають «конституційному ладу». Будь-які збори монархістів якщо і трапляються, то в напівпідпільному режимі; всі газети, відкрито позиціонували себе як монархічні, закрилися.
Єдиним «острівцем законності» серед руїн російського монархічного руху є все та ж Марія Володимирівна зі своїми прихильниками (вони називають себе «легитимистами») – і то за умови, що реально вона ні на яку владу і ні на який престол не претендує. «Велика княгиня» добровільно стала частиною путінської пропаганди, що особливо проявилося під час кампанії «Кримнаш». Зі своїм «царственим сином» «глава Дому Романових» стала періодично з’являтися в Криму перед камерами; поповз навіть непідтвердилися слух, що в подяку їй передадуть Воронцовський палац в Алупці. Мета цієї пропаганди була надзвичайно проста: створити у російського телеглядача відчуття, що і російська еміграція, і самі нащадки царів підтримують ідеї ефемерного Русского мира. Більшість активістів монархічного руху, які хочуть «бути в тренді», просто влилися в дружні ряди прихильників Путіна, найбільш радикальні – поїхали воювати в Донбас, тобто «злилися», як кажуть тепер в Кремлі.
Є ще різного роду козацтво, представники якого спробували насаджувати Русскій мір аж в Чорногорії (правда, вельми невдало). Але воно в масі своїй теж міцно тримається «генеральної лінії партії» і далеко від закликів замінити Путіна якимось «козачим царем».
На відміну від єльцинської епохи проект відтворення конституційної Російської імперії при, скажімо, вічному регентстве нинішнього президента навіть не розглядається. Це було б небезпечним викликом харизматичної ексклюзивності Путіна: в російській архаїчному свідомості, всіляко підтримується пропагандою, може бути тільки один цар, і сходження на декоративний престол Марії Володимирівни викличе непотрібне «роздвоєння легітимності». Володимир Путін в цій системі цінностей вище монарха, чия влада має масу обмежень, нехай навіть і спадково-родових або релігійних. Передача монархічної влади здійснюється за певним порядком, вступ до права монарха теж вимагає певних ритуалів, що накладають певні зобов’язання. І не дивно, що за рівнем політичних і громадянських свобод сучасна Росія значно поступається не тільки полуконстітуціонной монархії Миколи II, а й правлінню деяких самодержців XIX в. – наприклад, Олександра II і Олександра III. Тому, напевно, і немає зараз в Росії опозиційної літератури, порівнянної з Салтикова-Щедріна, Достоєвським, Толстим, Чеховим або Горьким, немає впливових груп інтелігенції, яких серйозно б слухала влада. А в умовах такої небувалої «стерильності» формула «Немає Путіна – немає Росії» знаходить пафос апокаліптичного пророцтва: якщо без Путіна більше не буде Росії (а він – людина, і земний термін будь-якої людини обмежений), значить, ми стоїмо біля фінішної межі історії цієї багатовікової імперії? Три «монархічних кита» сучасності
Монументальна пропаганда (після телебачення, звичайно) – найважливіше з мистецтв авторитарного режиму. При гламурі початку 2000-х їй не приділялося достатньої уваги: якщо і відкривалися якісь пам’ятники, то це були або радянські герої (Гагарін), або діячі XIX століття. Все мирно і політкоректно – в рамках тодішньої ідеології «гордості за кращі досягнення як імперського, так і радянського періодів історії нашої країни». Навіть переможцем телевізійного конкурсу «Ім’я Росія», яким за всіма ознаками мав стати Сталін, оголосили малоцікавого простим росіянам Олександра Невського.
Все змінила війна. Зовнішньополітична ізоляція Росії, пошук внутрішніх ворогів, атмосфера військового табору, якої повіяло в країні, – все це викликало до життя нові образи, втілені в бронзі. На місце уявного тепер помірним інтегризмом «білого» і «червоного» прийшли брутальні символи війни з зовнішніми і внутрішніми ворогами. Ідеальними образами такого роду виявилися Іван Грозний і Йосип Сталін. А тепер, в рамках «міфологізації історичної науки», до якої прямо закликає новий міністр освіти і науки, до них додався «переосмислений» і «звільнений з київського полону» князь Володимир в московській шапці Мономаха. Перед нами – три реперні точки російської історії: стартова – Володимир Красне Сонечко, середня – Іван Грозний, новітня – Йосип Сталін.
Образ Сталіна легко «прочитується» росіянами. Образ Івана Грозного – трохи складніше, тут уже потрібен мифотворческий інструментарій міністра Ольги Васильєвої. Культурний шок, викликаний появою монумента в Орлі, цілком зрозумілий: ще в радянських підручниках було написано, що Грозний заснував страшну опричнину, скарбниця невинних людей, вирізав майже все населення волелюбних Новгорода і Пскова, вбив власного сина і отруїв кількох дружин, виколов очі архітекторам храму Василя Блаженного, повелів стратити совісного митрополита Філіпа і т.п. Про останній злочин царя, до речі, згадується і в богослужбових співах Російської православної церкви, які, наскільки нам відомо, поки що не піддалися редактуре на догоду новій міфології. Зароджується культ Грозного (передбачається ще спорудити пам’ятник йому в Александрові, а там, може, і до Москви дійде) не пов’язаний з запереченням його злодіянь. Ну хіба що в найменшій мірі: мовляв, убив він людей значно менше, чим його сучасники – монархи Західної Європи. Цьому культу якраз важливо, що цар був «нещадний до ворогів», на корені винищував сепаратизм (добре проглядається паралель між проєвропейською Новгородської республікою і незалежної України), успішно воював з Заходом і Сходом, розширюючи велику імперію, не зважаючи на числом жертв, нарешті – створив опричнину, цей унікальний лицарський орден російського середньовіччя, професійно і нещадно виявляти і вичищати всяку внутрішню крамолу (тут проглядається паралель з ФСБ та іншими спецслужбами, що володіють «гарячим серцем» і «холодною головою»). Що ж до «особистого життя» царя, щось не холопське цю справу взагалі нею цікавитися. Загалом, в сучасній Росії, де «світ – це війна», слабкі сторони образу Грозного, цю ганьбу російської історії, раптом перетворилися в його сильні сторони і стали славою російської історії. Тепер слід пишатися опричнина і геноцидом «новгородських сепаратистів», про всяк випадок нагадуючи і жителям Казані з іншими кавказькими регіонами, який урок їм дав справжній російський цар.
Найскладнішу «міфологізації» зазнав святий князь Володимир. Але це й не дивно: від його епохи нас відділяє вже понад тисячоліття. Літопис чесніше, чим пафосні промови на відкритті пам’ятника в Москві 4 листопада. Якщо президент нагороджує князя штампом «збирач руських земель», то літопис оповідає, як він узяв Київ за допомогою іноземної армії, підняв жителів міста «на Майдан» проти законного князя Ярополка – свого старшого брата, якого пізніше власноруч убив під час переговорів. А Хрещення Русі, за версією Путіна, потрібно було для того, щоб дати російському народу «моральну опору» для зміцнення «могутності й величі» держави. Так релігія стає справою державною, а не внутрішньо особистим, духовним. Ще далі цю думку розвиває патріарх Кирило, який вважає, що правитель просто зобов’язаний насаджувати свою віру серед підданих. У цьому контексті прозвучало і звернення патріарха: «Цей пам’ятник – нагадування кожному, що дивилася на нього:« А ти так само щирий у своїй вірі, у своїй любові до Батьківщини, народу, як і святий князь Володимир? Або ти хочеш дистанціюватися від усіх і вся заради приватної вигоди і своєкорисливого інтересу? »
Головне протиріччя сучасного монархічного руху в Росії нав’язане йому ззовні: в умовах сучасної репресивної моделі держави воно не може прямо виступати за зміну конституційного ладу. Характерний приклад: громадський рух «За віру, царя и отечество», організоване опальним ієромонахом Московської патріархії Никоном (Белавінецом), ще на стадії реєстрації змушене було вилучити зі своєї назви слова «царя». Симпатизують монархії і деякі православні об’єднання типу «Союзу православних корогвоносців» або «Союзу« Християнське відродження », але вголос вони про це не говорять, посилаючись на доктрину« непредрешенчества »(вчення про те, що династія Романових безповоротно зійшла зі сцени, а нова династія поки не обрано). В общем-то і Російське дворянське зібрання також в теорії виступає за монархію, але в останні роки це зводиться до підтримки заяв «великої княгині Марії Володимирівни», яка, в свою чергу, підтримує політику Кремля.
Чи є взагалі в сучасному світі така модель монархічної влади, яка підійшла б Росії? На європейському просторі монархії якщо і збереглися, то в ультраконстітуціонной формі, практично нічим не відрізняється від звичайної західної демократії, яка смішить російську владу. На Сході, в арабському світі, є самодержавні форми монархії, близькі до авторитаризму, але вони все мають теократичну походження, тобто спираються на іслам і навіть на спорідненість монархів з Пророком як на джерело своєї легітимності. Росія недостатньо монолітна в релігійному плані, та й взагалі недостатньо релігійна, щоб побудувати таку модель.
Російський «новий монархізм», якщо про нього взагалі коректно говорити, – це не що інше, як «старий добрий» авторитаризм, тільки поставлений на військові рейки. Авторитаризм – як комунізм: може бути м’яким, Хрущовським, а може бути і «військовим», з червоним терором і продрозверсткою. Проблема наша в тому, що влада не висунула якогось модернізаційного проекту для Росії, подібного, скажімо, Петровським або столипінським реформ.